МЕДІА ПРО НАС. 622 повернені імена: як на Буковині ідентифікують полеглих захисників

Від січня 2025 року до Чернівецького обласного бюро судово-медичної експертизи доставили 871 пакет із тілами репатрійованих захисників, 622 загиблих уже ідентифіковано. Слідчі й криміналісти поліції розповіли, як повертають воїнам імена і чому без ДНК рідних це часто неможливо. Про це в інтерв'ю BUK media розповіли заступник начальника слідчого управління Головного управління Національної поліції в Чернівецькій області, полковник поліції Сергій Бузумурга та начальник відділу криміналістичного забезпечення цього ж управління, підполковник поліції Василь Багрій.

За кожною з цих цифр — людина, на яку чекали вдома, і родина, що місяцями, а то й роками жила надією. Робота, яка повертає загиблим воїнам імена, здебільшого лишається невидимою. Тож ми поговорили з тими, хто робить її щодня.

Сергій Бузумурга: "Суспільство недооцінює, якою ціною дається кожне повернене ім'я"

— Від початку репатріаційних заходів на Буковині вже вдалося ідентифікувати й повернути родинам сотні полеглих. Які це цифри сьогодні – і що за кожною з них стоїть?

— Невпізнані тіла наших захисників, передані під час репатріаційних заходів, почали доставляти до Чернівецької області в січні 2025 року. На сьогодні до Чернівецького обласного бюро судово-медичної експертизи доставлено 871 пакет із тілами. Я наголошую саме на пакетах, а не на тілах, бо трапляється, що ми разом із судово-медичними експертами виявляємо в одному пакеті кілька тіл. Був навіть випадок, коли в одному пакеті знайшли фрагменти щонайменше чотирьох різних людей. Станом на 22 жовтня 2026 року ми ідентифікували 622 тіла.

— Як узагалі влаштований процес репатріації та ідентифікації? Хто з ким взаємодіє – поліція, військові, лабораторії ДНК, Координаційний штаб?

— Про саму репатріацію я вам не розповім, бо поліція до неї не дотична. Наша робота з ідентифікації починається тоді, коли невпізнані тіла доставляють до бюро судово-медичної експертизи.

Спершу ми узгоджуємо з представниками служби цивільно-військового співробітництва Генерального штабу ЗСУ та керівництвом бюро дату доставки й кількість тіл. Потім формуємо групи для їхнього приймання, зазвичай три. До кожної входять слідчий, який очолює групу, судово-медичний експерт, спеціаліст-криміналіст та оперативний працівник. Вони попередньо оглядають тіло, шукаючи індивідуальні ознаки, документи й особисті речі, за якими можна буде встановити особу. Знайдене вилучають і пакують у сейф-пакети. Оперативний працівник описує тіло, зазначаючи індивідуальні ознаки та присвоєний у бюро номер. Згодом на кожне тіло заводять розшукову справу, а відомості вносять до інформаційних підсистем. Судово-медичний експерт оглядає кожне тіло, а криміналіст фотографує та пакує знайдені речі. Після цього тіло поміщують до спеціального рефрижератора. 

Далі, за погодженням із судово-медичними експертами, у приміщенні бюро на підставі постанови про призначення судово-медичної експертизи проводять додатковий огляд тіла, розтин і відбирають біологічні зразки для молекулярно-генетичної експертизи. До додаткового огляду залучають і експерта Чернівецького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС. Якщо стан тіла дозволяє, він за спеціальною методикою знімає відбитки пальців рук.

За відібраними зразками слідчий призначає судову молекулярно-генетичну експертизу. Її проводять експерти Чернівецького НДЕКЦ МВС, де працює повнопрофільна сучасна ДНК-лабораторія. Встановлений ДНК-профіль вони вносять до Електронного реєстру геномної інформації людини, так званого ЕРГІЛ. Якщо виявляють імовірний збіг ДНК-профілю тіла невстановленої особи з профілем прямих родичів або з особистим зразком людини, яка зникла безвісти за особливих обставин, Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр МВС надсилає до слідчого управління лист про такий збіг. Наші працівники опрацьовують ці листи й витребовують в інших органів досудового розслідування висновки ДНК-експертиз щодо профілів родичів зниклих. Отримавши їх, слідчі призначають додаткові, порівняльні молекулярно-генетичні експертизи щодо біологічної спорідненості. За їхніми результатами слідчий ухвалює рішення про ідентифікацію.

Додатковий метод — ідентифікація за дактилоскопією, тобто за відбитками пальців. Якщо порівняльної ДНК-експертизи немає, бо в зниклого немає близьких родичів чи прижиттєвих зразків, слідчий може ухвалити рішення про ідентифікацію саме за відбитками. А ще таке рішення можливе за результатами впізнання, коли рідні, оглянувши тіло, впізнають свою людину.

— Що найчастіше ускладнює ідентифікацію й затягує повернення тіла родині?

— Одна з причин, через яку ідентифікація стає неможливою, — у базі ЕРГІЛ немає ДНК-профілів близьких родичів. Тобто встановлений експертизою профіль просто немає з чим порівняти. Буває, що в зниклого безвісти немає прямих близьких родичів, загиблий був сиротою або рідні перебувають за кордоном чи на окупованих територіях.

— Окремий напрям вашої роботи – розшук людей, які зникли безвісти за особливих обставин. Чим ці справи відрізняються від звичайних і що в них найскладніше?

— Ці кримінальні провадження відрізняються тим, що сама подія сталася в іншій області, у місці бойового зіткнення з агресором. Тож фізично поліція не може вжити належних заходів для розшуку. Розслідуючи такі провадження, слідчий керується Кримінальним процесуальним кодексом України і проводить ті слідчі (розшукові) дії, які можливі на території Чернівецької області. Зокрема, допитує рідних про відомі їм обставини зникнення, відбирає в них біологічні зразки, призначає судові експертизи, надсилає запити до відповідних структур, витребовує й долучає до матеріалів провадження інформацію з військових частин тощо.

— Що можуть і що мають зробити самі родини, аби пришвидшити ідентифікацію? Куди звертатися, які зразки й документи здавати?

— Насамперед, якщо рідна людина зникла безвісти за особливих обставин, треба звернутися до поліції із заявою та здати біологічні зразки для ДНК-експертизи. Найкраще для цього підходять біологічні батьки зниклого, тобто батько й мати, а також його біологічні діти. Якщо діти є, зразки можна додатково відібрати і в їхньої біологічної матері. Брати й сестри теж підходять, але, як показує практика, найкраще — батьки, діти або прижиттєві біологічні зразки самої зниклої людини. Також біологічні зразки зниклої особи можна знайти на особистих речах, що контактували з тілом: засобах особистої гігієни (бритві, тримері, зубній щітці) та одязі (невипраній спідній білизні, устілках із взуття).

— Як відбувається найважчий момент – коли родині повідомляють результат? Хто й як це робить?

— Порядок сповіщення про ідентифікацію людини, чиє тіло повернули під час репатріації, чітко визначений законом. Але водночас це справді найважчий етап для родини, яка довго жила надією.

Офіційне й законне право повідомити родину про встановлення особи за результатами ДНК-експертизи має лише слідчий Національної поліції, який ухвалив процесуальне рішення — постанову про ідентифікацію особи. Таку постанову слідчий виносить тільки після того, як молекулярно-генетична експертиза підтвердить збіг ДНК-профілю тіла з рідними або дактилоскопічна експертиза однозначно встановить, що сліди рук належать конкретній людині. З моменту винесення постанови про ідентифікацію слідчий повідомляє найближчих родичів не пізніше ніж через 24 години. Слідчий телефонує рідним, розповідає про ухвалене рішення та підстави ідентифікації і передає родині копію постанови. Причому він має не просто повідомити факт, а відповісти на всі запитання й за потреби ознайомити рідних із матеріалами справи, на підставі яких було ухвалено рішення. Якщо в родини виникають об'єктивні сумніви, вона має право подати клопотання про можливе проведення додаткових досліджень.

Офіційне ж сповіщення вручають представники ТЦК та СП. Паралельно слідчий зв'язується з військовою частиною, де служив зниклий безвісти, і надсилає туди постанову про ідентифікацію. Після цього військова частина повідомляє територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. На підставі цих документів ТЦК оформлює офіційне сповіщення про загибель і вручає його родичам.

— Ви керуєте відділом, де люди щодня стикаються зі смертю. Як підтримуєте команду, щоб вона не "вигоріла"?

— Керувати командою, яка щодня працює з репатрійованими тілами й горем родин, — означає керувати граничним психологічним навантаженням. У нашій справі професійне вигорання — не просто втома, а ризик глибокої психотравми та деформації особистості. Головне правило підрозділу таке: щоб рятувати інших і допомагати родинам пройти через пекло, ми самі маємо міцно стояти на ногах. Дбати про свій підрозділ — мій прямий обов'язок і перед колегами, і перед тими, кого ми повертаємо.

Систему підтримки я вибудовую на кількох рівнях. Перший — стійкість самої організації роботи. Що чіткіший алгоритм дій, то менше сил іде на внутрішню паніку. Слідчі не можуть безперервно працювати з тілами чи сповіщати родини, тому ми запровадили чергування: робота з тілами й спілкування з сім'ями змінюються паперовою чи суто аналітичною роботою. Ролі чітко розподілені, кожен знає свою зону відповідальності, і це знижує тривожність: слідчий робить свою роботу й не виконує чужих функцій. А ще, наскільки це можливо під час війни, ми стежимо, щоб люди мали час на відпочинок.

Другий рівень — психологічна гігієна. У нашій сфері психолог — не розкіш, а критично важливий засіб захисту працівника. Після складних чергувань чи важких виїздів обов'язково проводимо дебрифінг — сесії з військовими чи кризовими психологами, щоб відпустити емоції, а не "консервувати" їх у собі. Мої підлеглі також уміють допомогти собі самі: вони навчені технік заземлення, швидкої саморегуляції в стресі й розпізнають у себе та колег перші ознаки посттравматичного стресового розладу чи втоми від співчуття.

Третій рівень — сенс, на який ми спираємося. Ми щодня нагадуємо собі, що наша робота — не про смерть, а про повернення гідності. Повернути воїна додому, дати родині змогу вирватися з кола невідомості, поховати рідну людину з почестями — це священний обов'язок. Саме ми закриваємо цей важкий рахунок війни для конкретної сім'ї. І ще одне — право на цивільне життя. Я вимагаю від колег залишати роботу на роботі. Поза службою вони мають право сміятися, жити, бути зі своїми родинами. Це не зрада загиблих, а єдиний спосіб уберегти власну психіку, щоб завтра знову бути корисними державі.

— Що з того, що ви бачите у цій роботі, суспільство недооцінює або просто не знає?

— Суспільство бачить лише дві крайні точки цього процесу: новину про черговий етап репатріації і, зрештою, поховання Героя. А все, що відбувається між ними, — величезна робота на межі людських можливостей — лишається абсолютно невидимим. Я виокремив би три речі, які люди найчастіше недооцінюють або просто про них не знають.

По-перше, повернути ім'я — це виснажлива інтелектуальна й наукова боротьба. Багатьом здається, що репатріація — суто логістика: привезли тіла, взяли ДНК, поховали. Насправді це місяці кропіткої пошукової, по суті детективної роботи. Після місяців чи навіть років у стихійних похованнях, після обстрілів або під завалами на окупованих територіях тіла надходять у критичному стані, і виділити ДНК-профіль інколи надзвичайно важко. Буває, слідчі та судові експерти збирають особу по крихтах: за медичними пластинами, старими переломами, стоматологічними картками чи навіть серійними номерами особистих речей. Це не рутина, а щоденна боротьба за те, щоб жоден український воїн не залишився невідомим.

По-друге, слідчий — не просто юрист, а буфер між жахом війни та цивільним життям. Люди звикли бачити в слідчому сувору людину в кабінеті, яка перекладає папери. У нашій справі слідчий першим приймає на себе концентрований біль. Він бачить те, чого не витримає пересічна людина, а вже за годину після огляду тіла має говорити з матір'ю, дружиною чи дитиною іншого загиблого. Йому потрібна неабияка внутрішня стійкість: зберегти абсолютну юридичну тверезість, щоб кожен документ був бездоганним для майбутніх міжнародних судів проти агресора, і водночас виявити глибоку людську емпатію до родини. Такий стан випалює людей зсередини, але суспільство бачить лише "офіційну особу".

По-третє, для родини ідентифікація — не кінець, а початок нового етапу туги. Існує міф, що, дізнавшись нарешті про збіг ДНК чи ідентифікацію, родина відчуває полегшення. Насправді це не полегшення, а крах останньої ілюзії. Поки воїн вважається зниклим безвісти, рідні підсвідомо живуть надією на диво: а раптом він у полоні, а раптом утратив пам'ять? Дзвінок слідчого цю надію остаточно обриває. Наша команда стає тими, хто ставить цю страшну крапку. Ми бачимо, як люди в одну мить падають у безодню втрати, і бути поруч із ними в цю мить — чи не найважча частина нашої роботи, про яку не пишуть у звітах.

Суспільство недооцінює, якою ціною дається кожне повернене ім'я. Ця робота вимагає від команди віддати частину власної душі, щоб повернути спокій і гідність тим, хто віддав за нас усе.

Василь Багрій: "Ми теж люди"

Василь Багрій служить у поліції понад 24 роки. "За цей час багато чого змінилося, особливо коли почалася повномасштабна війна. Поліція зіткнулася з новими функціями, з новими завданнями", — каже він.

— Що саме робить криміналіст у процесі ідентифікації?

— Ми готуємо все необхідне й беремося до роботи, щойно приїжджає транспорт із тілами наших героїв. Фіксуємо все до дрібниць: автомобіль, яким їх привезли, пакет і написи на ньому. Детально оглядаємо тіло, якщо є документи — фіксуємо їх, а також загальний вигляд тіла та його індивідуальні ознаки. Ще тіла дактилоскопіюють: знімають відбитки пальців і перевіряють їх за базами експертної служби та біометричними даними. Це допоміжний інструмент, який теж допомагає встановити особу: людину перевіряють і за ДНК, і за відбитками. Це командна робота. Слідчий, який спілкується з родичами, оперативні працівники, криміналісти, експерти — кожен робить свою важливу справу.

— На що ви спираєтеся, встановлюючи особу, коли документів немає? Які ознаки стають вирішальними?

— Післяопераційні шрами, татуювання, відсутність зубів чи кінцівок — це вже індивідуальні ознаки, за якими можна ідентифікувати людину. Звертаємо увагу й на форму наших військових. Багато хто пише свої ініціали на язичках черевиків, на внутрішньому боці куртки — усе це ми фіксуємо й перевіряємо. Була навіть історія, коли надіслали тіла не українців, а росіян — із їхніми шевронами.

— Яку роль відіграє ДНК рідних – і чому так важливо, щоб родини зниклих здавали зразки?

— Головне, щоб рідні зниклих безвісти за першої ж можливості здавали зразки ДНК. Тоді, коли триває репатріація й у наших героїв відбирають біологічні зразки, буде з чим їх порівняти. Бо бувають випадки, коли зразок відібрано, експертизу проведено, а родичів немає — і порівнювати нема з чим. Усі, хто має прямий родинний зв'язок, повинні здати біологічний матеріал. Навіть за кордоном є такі пункти, можна звернутися до консульства.

— Скільки часу зазвичай триває ідентифікація однієї людини – і від чого це залежить? Коли особу вдається встановити швидко, а коли найважче?

— Загалом це залежить від стану тіла. Якщо тіло пролежало недовго, усе відбувається швидше: можна взяти кров чи інший біологічний матеріал і швидко провести дослідження. Якщо ж воно з великими гнилісними змінами, то довше. А буває, що надходять самі лише кістки. Тоді дослідження ведуть за кістковим протоколом: кістку подрібнюють і видобувають із неї ДНК. Це, скажімо так, довший процес.

— Чи був випадок, який назавжди залишився з вами?

— Загартувалися ми в березні, квітні й травні 2022 року, коли у складі зведених підрозділів криміналістичного забезпечення працювали в Бучі, Ірпені, Херсоні та Харкові. Тож коли почали надходити репатрійовані тіла, ми вже були морально готові. Найбільше вражала масова загибель людей. Ми оглядали будинки й велику територію довкола них. Бачиш подвір'я, новий дитячий майданчик — зруйнований, а поряд стоїть хрест, і на картонці написано, хто загинув: ховали там, де була змога. Людина йде вулицею, прилітає міна, люди біжать на допомогу — і прилітає ще одна.

— Як витримуєте це емоційно, де берете сили?

— Намагаємося не пропускати це через себе, це наша робота. Але ми теж люди. Ми знаємо, чим пожертвували ті, хто пішов воювати, а ті, хто повернувся на щиті, пожертвували ще більше — і психологічно, і фізично. Тому робимо все, що від нас залежить, аби людині віддали останню шану. Стараємося працювати з холодною головою, бо саме це допомагає ідентифікувати тіла. А сили повертає сім'я: коли до тебе біжать донька й син, трохи переключаєшся. Та найболючіше, коли гинуть молоді: людина ще й життя не побачила, а її вже немає. Шкода людей, вони могли б зробити ще стільки корисного для себе, для сім'ї, для держави, а війна забрала.

Поки триває війна, ця робота не зупиняється ні на день. Слідчі, криміналісти й експерти продовжують повертати загиблим імена, а родинам — змогу попрощатися з рідними. І дуже багато тут залежить від самих родин.

Нагадуємо, якщо ваш близький зник безвісти за особливих обставин, зверніться до поліції із заявою та здайте біологічні зразки для ДНК-експертизи. Ті, хто перебуває за кордоном, можуть зробити це через консульство. Саме ваш зразок може стати тим, що поверне воїнові ім'я.

Джерело:  BUK media

Журналіст: Ольга Лучек