МЕДІА ПРО НАС. «Найстрашніше – залишитися без своїх»: історія строковика, який пройшов пекло Донбасу та продовжив службу в лавах поліції Буковини

Соледар і Бахмут – найстрашніші сторінки його життя. Микола Іванюк воював проти вагнерівців, втрачав побратимів. Тепер він – сержант поліції роти конвойної служби ГУНП у Чернівецькій області. Про пережите пекло війни Микола розповів кореспондентці BUK media Ользі Лучек. 

Фото BUK media

Микола Іванюк – один із тих, хто зустрів повномасштабну війну на передовій. 24 лютого 2022 року він проходив строкову службу на Харківщині, за 35 кілометрів від кордону з Білоруссю. Прокинувся від вибухів о п'ятій ранку. Тоді ще не знав, що попереду – пекло Соледара та Бахмута, найстрашніші бої проти вагнерівців, безсонні ночі на позиціях і втрата побратимів.

Пройшов визволення Київської, Чернігівської, Сумської, Харківської та Донецької областей. За мужність і самовіддану службу отримав медаль Президента "За оборону України".

Сьогодні 28-річний Микола – сержант поліції роти конвойної служби ГУНП у Чернівецькій області. Він повернувся до мирного життя, але досвід фронту залишився з ним назавжди.

Миколо, 24 лютого 2022 року. Ви на Харківщині, строкова служба. Розкажіть, як почався для вас той день?

– Прокинувся о 5-й ранку від вибухів. Ми були за 35-40 кілометрів від білоруського кордону. Одразу зрозумів, що почалася повномасштабна війна. Сумнівів не було.

– Що відчули в той момент?

– Страх був, звісно. Але треба було діяти. По тривозі ми мали виходити на позиції – охороняти місто. Визначили, хто куди йде, всі одразу приготувалися і чекали командування. Хтось пішов на позиції, хтось залишився в казармах. Мене відправили на варту – охороняти склад. Стояли там до вечора, поки його не замінували.

Перші дні війни на Харківщині були найстрашнішими. Постійні вибухи, обстріли. Здавалося, що ворожий десант може висадитися в будь-який момент. Добре, що в частині були зенітні установки – хлопці збили кілька ворожих вертольотів.

– Як розвивалася ситуація далі?

– У нас була протитанкова зброя, гаубиці. Перші дні зупиняли ворожу техніку, не давали їм просуватися. Відбивали атаки, відступали, закріплювалися на нових позиціях. Потім тримали оборону Харкова, а згодом брали участь у його звільненні.

– А потім був Соледар?

– Так. Соледар – це найстрашніше, що зі мною було на війні. Ми потрапили в оточення. Вибралися майже всі живі. А ті, хто пішов за тілами загиблих, самі стали трьохсотими і нікого не забрали.

– Хто воював проти вас у Соледарі?

– Раніше на Харківщині були такі собі росіяни – непідготовлені, нічого особливого. А ці – професійні. Все по тактиці: гранати, заходи, виходи. Важко було давати їм відбій.

Вони робили так, щоб ми не відпочивали, щоб завжди були виснажені. А потім підтягували сили і йшли в атаку.

Як вам вдалося вийти з оточення?

– Спочатку все було нормально. Дійшли до двоповерхової будівлі. Я був попереду, вирішив повернутися – допомогти нести пораненого.

Тільки обернувся – почався обстріл. Залягли, відповідали вогнем і повзли далі. Поранений, хоч і не дуже важкий, теж сам повз. Усі повзли. Бог уберіг тоді.

А Бахмут? Що там було найважче?

– У Бахмуті мені трохи легше було, бо не потрапили в таке оточення, як у Соледарі. Але теж було непросто. Окупанти підходили хвилями, одну атаку відбили і одразу наступала інша. Вони спершу посилали тих, кого їм було не шкода щоб розвідати все, а потім за ними йшли підготовлені військові.

– На якій відстані від вас були росіяни?

– Найближче – десь метрів двадцять, може трохи більше. Як від мене до кінця коридора.

– Як виживали на таких позиціях?

– Виживав завдяки побратимам. Від самого початку були разом, довіряли один одному. Йшли в бій спокійно, навіть жартували про смерть.

Що найбільше запам'яталося з Бахмута?

– Один раз ледь не сплутали своїх із ворогами. Був мостик, за ним кілька будинків. Ми сиділи в домах, все як завжди. І раптом дивимося – виходять люди, схожі на наших. Така сама форма, стрічки. Колір трохи інший, але ж у нас теж не завжди однаковий був.

Почався ближній бій.

– Як закінчилося?

– На нашу користь. Вони спеціально так маскувалися, половина ходила в нашій формі. Не міг відразу зрозуміти, хто вони – свої чи чужі. Тому питали щось, паролі придумували.

У росіян деякі слова не виходять – "паляниця" та інші. Плюс запитували, хто має бути з того боку. Вони не знали, тому й розкривали себе.

– Як довго були в Бахмуті?

– До 18 березня 2023 року.

Після демобілізації Микола міг обрати спокійне цивільне життя. Але обрав інакше.

– Чому вирішили піти в поліцію?

– Подумав, що мені буде легше працювати з військовими. Спільна мова, розуміємо одне одного. Зараз багато хлопців повертаються з фронту, і з ними простіше знайти контакт.

Військові – вони інші. Не всі позитивно налаштовані після того, що пережили, але я їх розумію.

– А не хотілося просто відпочити від усього?

– Звісно, хотілося. Хто не хоче відпочити? Я дуже хочу, аби це все закінчилося. Аби був спокій, усі повернулися додому і нарешті настав мир.

Скільки часу вже працюєте в поліції?

– Майже два роки. Сержант поліції роти конвойної служби.

– Військовий досвід допомагає в роботі?

– Дуже. Особливо коли працюю з військовими. Легше знайти спільну мову, зрозуміти одне одного. Траплялися хлопці з тих самих районів, де я воював. Кілька слів – і вже зрозуміли одне одного.

– Де важче – там чи тут?

– Тут набагато спокійніше. Я нормально сплю. Там ти йдеш на позицію і не знаєш, чи дійдеш. Тут хоча б не треба постійно бути в напрузі.

– Як війна вплинула на здоров'я?

– Були контузії. Переносив на ногах, без лікування. Деякі звуки досі чіпляють.

– Хто підтримував вас усі ці роки?

– Найбільше – сім'я та друзі. Мій двоюрідний брат теж пішов на фронт, якраз на ті самі місця, де я воював. Ми часто спілкувалися, підтримували одне одного. Нам було про що говорити, не треба було нічого пояснювати – він розумів усе без слів.

Ділився з ним досвідом, розповідав, як там що, що робити в тих чи інших ситуаціях. Головне – тримайся, день за днем. Інакше не вижити.

– Ви отримали медаль "За оборону України". Що для вас означає ця нагорода?

– Важко сказати. Я живий, а хтось із хлопців – ні. А я отримав нагороду. Це така пам'ять про все, що довелося пройти. Про тих, хто залишився там. Про кожен день, кожен бій.

– Що найбільше цінуєте в житті після всього пережитого?

– Спокій і родину. Родина завжди на першому місці. А коли є спокій – це також дуже важливо. Коли все тихо, і ти можеш просто спокійно сидіти, нічого не боятися. Зараз я це дуже ціную.

– Були моменти, коли хотілося здатися?

– Були. Коли залишаєшся один. Коли всі йдуть: хтось поранений, хтось пішов і не повернувся. А до тебе приходять нові люди, і ти не знаєш нічого про них – як поведуться, чи можна покластися. Це найнеприємніше було.

– Що саме було найважче?

– Найстрашніше – залишитися без своїх. Коли поруч стояли люди, яким ти довіряв, на яких міг покластися, а потім приходили нові – ти не знаєш, чого від них чекати. Бувало, приходили такі, що взагалі нічого не розуміли. Їх треба було вчити, пояснювати, сидіти поруч. І ти не можеш нормально поспати, бо постійно хвилюєшся – а раптом той хлопець проспить чергування і проспить усіх нас.

Скільки доводилося не спати на позиціях?

– Доби. По 2-3 години сну за добу. Так тижнями. Тільки коли виходили на відпочинок – тоді можна було виспатися.

– Як взагалі витримували таке?

– Чесно, не знаю. Привик. Людина до всього звикає. Слухав командування і йшов. Розслабитися не можна – треба постійно бути в напрузі. Інакше не вижити.

– Що допомогло пройти через усе це?

– Характер, мабуть. Я спокійніший, не роблю поспішних рішень. І головне – люди поруч, побратими. Ти з ними спілкуєшся, між вами довіра. А довіра – це найважливіше на війні. З часом усе набувається. Спочатку страшно, здається, що немає нічого страшнішого. Але потім розумієш – буває ще гірше. Або навпаки – вже не так страшно, як уперше.

Про що мрієте після перемоги?

– Хочу зустрітися з побратимами. Просто зібратися всім разом. І поїхати на могили тих, хто не повернувся. Відвідати, вшанувати пам'ять. Це найважливіше – не забути тих, хто залишився там.

Микола говорить спокійно, стримано. Але за цим спокоєм – пекло Соледара та Бахмута, втрачені побратими, безсонні ночі на позиціях. Він пройшов те, що багатьом навіть уявити важко. Але продовжує служити – тепер у поліції на Буковині.

За мужність отримав медаль "За оборону України". Проте найважливіше для нього – жити, пам'ятати й чекати на день, коли всі повернуться додому. Коли нарешті настане мир.

Джерело:  BUK media