«На передовій прагнеш одного – знищити якомога більше ворогів», - лютівець Микита Онисечко
Бойове хрещення штурмовика бригади Нацполіції «Лють» Микити Онисечка на псевдо Нік відбулося у Часовому Яру. Разом із побратимами він тримав позиції та обороняв місто від окупантів. Справжню війну боєць відчув у Торецьку, коли сам на сам зустрівся з ворогом.
До повномасштабного вторгнення Микита Онисечко три роки працював дільничним офіцером поліції. Згодом 29-річний капітан поліції вирішив кардинально змінити напрямок служби і розвиватися як професійний спецпризначенець.
«Я хотів більш екстремальну роботу, завжди прагнув досконало володіти зброєю, тактичними навичками, бути загартованим, витривалим, і загалом розвиватися та вдосконалюватися в цьому напрямку», - розповідає Микита Онисечко.
Його вміння й навички неабияк знадобилися під час повномасштабного вторгнення рф в Україну. Микита разом із колегами у складі антидронової групи упродовж трьох місяців збивав ворожі безпілотники поблизу Роботиного та виконував бойові завдання на позиціях.
Коли розпочався відбір серед працівників поліції до Об’єднаної штурмової бригади «Лють», правоохоронець одразу приєднався до її лав. Каже, розумів всі ризики, але бажання помстися за спалені міста та відібрані людські життя було сильніше.
«Коли йшов у бригаду «Лють» я був вмотивований, розумів, що буду штурмовиком і головне - зможу знищувати ворога», - каже боєць.
Під час бойового злагодження Микита вдосконалив навички поводження з різними видами зброї, навчився зачищати окопи, більше дізнався про тактичну медицину. В ході навчання створювались ситуації, максимально наближені до умов ведення бойових дій. Спецпризначенець каже, це добре загартовувало, допомагало стати сильнішим і витривалішим.
Вже згодом поліцейський виконував бойові завдання у складі батальйону «Луганськ-1» Об’єднаної штурмової бригади Нацполіції «Лють». На передову потрапили у квітні 2024-го - у Бахмутський район. У Часовому Яру закріплювалися перед боями: копали окопи, робили бліндажі, маскували їх для подальшого ведення оборонних дій.
«Ми дуже багато ходили повз лісисту місцевість зі спорядженим 30-кілограмовим боєкомплектом, сухпайком та водою. В одну сторону прочісували пішки понад 5 кілометрів. Доставляли БК із протитанковими мінами хлопцям, які стояли на лінії бойового зіткнення, щоб ворожа піхота не пройшла на наші позиції», - пригадує поліцейський.
Микита розповів, як під час виконання одного із завдань у Часовому Яру було поранено побратима на псевдо Паспарту. Його треба було негайно евакуйовувати, через те, що осколок потрапив у живіт і відкрилася кровотеча.
«Шість кілометрів його тягнули на ношах, мінялися, щоб кожен мав змогу відпочити. Несли обережно, щоб не нашкодити. На щастя, Паспарту ми врятували, нині він на реабілітації».
Ще один етап війни для спецпризначенця розпочався на Торецькому напрямку. У червні бійці облаштувалися біля КПП «Майорське», тримали позиції, відбивали штурми та наносили росіянам ураження. Та в липні ворог просунувся, зайшов у Північне.
«Ми перші, хто «зустрів» ворога у цьому селищі. Підготувалися заздалегідь, закріпилися і чекали їх там. Були готові до боїв», - каже Нік.
Микита розповів, як отримали завдання зачистити кожну домівку у Північному. У перший день разом із побратимами вдалося пройти багато кварталів і закріпитися на важливих позиціях. Утім росіян це не зупиняло, ворог масовано знищував будинки і випалював землю, щоб ворожа піхота легко зайшла і могла далі наступати.
Нік знає, найголовніше – не втратити пильність, і пригадує, як знищили російського загарбника.
«Це було в Торецьку. Ми з хлопцями давно на нього чекали, а наші дронщики викурювали його з висоти. Коли рашист вийшов із будинку навпроти, я підійшов до нього і випустив цілий ріжок. Вбити людину важко, а окупанта, який приносить біль і страждання українцям – ні, робиш це холоднокровно».
Правоохоронець каже, що морально важко бачити поранених побратимів. Одного дня ворожа 120-та міна влучила в автівку спецпризначенців. Тоді його товариші отримали поранення, Микита – контузію. Треба було діяти швидко: надавати домедичну й організовувати евакуацію. Робили все одночасно, адже тривав ворожий обстріл – гатили і з землі, і з повітря. Бійці з меншими пораненнями стягували більш тяжких до укриття, де надавали допомогу.
«Розуміння того, що ворог перебуває в кількох метрах від нас, мотивувало нищити його та битися до кінця. Важливо відчувати командний дух, згуртованість, взаємопідтримку один одного. Ми могли не їсти три доби, один батончик ділили на двох. Хто пив тільки воду, хто лише палив. Спали на землі або на підлозі в багатоповерхівці. Працювали на ентузіазмі. Разом зі своїми друзями-побратимами я нічого не боявся. Для мене таке бойове братерство і є приклад справжньої чоловічої дружби».
Перебуваючи на нулі, Микита прагнув одного – знищити якомога більше ворогів, і при цьому залишитися живим.
«Авжеж я розумів, що можу не вижити або залишитися калікою. Знав, що кожен «зачищений» будинок міг бути останнім. Але тоді я просто хотів робити те, що вмію. Для цього я був оптимістично налаштований і фізично загартований».
Нік каже, спорт для нього – захоплення, що вдосконалює фізичний стан. Він бігає та займається кросфітом.
«Спорт для мене це — хобі, яке допомагає бути сильним і витривалим. Я впевнений, що саме це допомагає мені завжди бути в тонусі».
Аналізуючи свій бойовий досвід, Нік відчуває, що став морально стійкішим. Водночас переформатувалося ставлення до життя, людей, роботи. Не змінилося єдине – бажання нищити ворога, допоки не буде повернено кожен метр української землі. Спецпризначенець зізнається — після закінчення війни хотів би подорожувати.
«Хочу прокидатися не в бліндажі під ворожими обстрілами, а бачити красиві краєвиди та насолоджуватися мирним, спокійним життям», - говорить лютівець.
Проте Микита Онисечко знає, що попереду ще багато роботи, до якої готовий. Каже, люті вистачить на кожного окупанта, який зустрінеться на його шляху.
Департамент комунікації
Національної поліції України
