«Він завжди був там, де потрібен. Серед своїх. Попереду»: історія буковинського поліцейського Володимира Войцеховського, який загинув за Україну
Старший сержант поліції самовіддано захищав державу у складі батальйону поліції особливого призначення (Стрілецький) ГУНП в Чернівецькій області. Він завжди був серед тих, хто не відступає перед небезпекою, хто завжди поруч із побратимами й брав на себе відповідальність у найважчі моменти. 14 лютого 2026 року під час виконання бойового завдання на Донеччині життя Володимира обірвав ворожий артобстріл. Йому було лише 27 років. До останнього подиху поліцейський залишався вірним професійному обов’язку, народові та Україні. У полеглого Героя залишились люблячі батьки, сестра, бабуся та дідусь, для яких він був опорою, підтримкою та найбільшою гордістю. 
Володимир Андрійович Войцеховський народився 6 квітня 1998 року. Лариса Петрівна згадує сина з особливою ніжністю: сильного характером, доброго серцем, веселого й наполегливого.
«Мій син народився 6 квітня. Я собі такий подарунок на День народження зробила — у мене день народження 10 квітня. У нього з дитинства був дуже сильний характер. Також він був доброю людиною. Усе, чого він прагнув, намагався досягти сам. Навіть якщо щось не виходило, він старався і робив все для того, аби досягти цілі», — розповідає мати поліцейського.
Наполегливість Володимира проявилася ще в дитинстві. Одним із захоплень, яке визначило його професійний шлях, стала вільна боротьба. До спортивної школи хлопець потрапив разом з однокласником. Прийшов на перше заняття — і зрозумів, що це його.
Спорт загартував характер Володимира, навчив дисципліни та витримки. Він здобув звання кандидата в майстри спорту, а після навчання в спортивній школі у Львові повернувся на Буковину. Вступив до університету, здобув юридичну освіту, а згодом обрав професію, про яку мріяв із дитинства.
У березні 2017 року Володимир приєднався до лав Національної поліції України. За роки служби він отримав досвід у різних підрозділах поліції Буковини. Працював інструктором з особистої безпеки, служив у підрозділі охорони адміністративних будівель ГУНП в Чернівецькій області, а згодом працював у спецпідрозділі обласного Управління патрульної поліції. Його з дитинства приваблювала робота, яка вимагала сміливості, рішучості та готовності діяти в складних обставинах.
У 2022 році у складі спецпідрозділу патрульної поліції він уперше вирушив захищати державу на передову. Для матері кожне відрядження сина було випробуванням, а кожна зустріч після повернення — безцінною. Коли Володимир повертався, вирішив зробити рідним сюрприз. Про його приїзд знали дідусь і бабуся, але матері нічого не сказали. Разом із сестрою вони підготували квіти й вирушили до неї.
«Я не знала, що мій син їде додому. Коли я відчинила двері та побачила його, просто завмерла. Я, мабуть, пів години дивилася на Вову — не могла повірити, що моя дитина вдома», - говорить Лариса Петрівна.
У січні 2024 року Володимир звільнився зі служби за власним бажанням. Проте його зв’язок із діяльністю в правоохоронних органах не завершився назавжди.
Коли Україні потрібні були ті, хто готовий боротися, Володимир Войцеховський теж не відступив. У вересні 2025 року він приєднався до Стрілецького батальйону поліції Буковини. Володимир обіймав посаду поліцейського взводу № 1 роти № 1 батальйону поліції особливого призначення (Стрілецький) ГУНП в Чернівецькій області. Це було не просто поверненням до служби — він знову став до лав тих, хто боронить державу зі зброєю в руках.
«Я сказала йому: «Вово, не йди». А він відповідав: «Ні, мамо. Я все одно поїду, хочеш ти цього чи ні. Я розуміла, що не можу змінити його рішення. Він хотів захищати свою державу і йшов до кінця», — говорить Лариса Петрівна.
На передовій Володимир проявив себе як рішучий і відповідальний боєць, готовий брати на себе важливі завдання. Згодом поліцейський очолив бойову групу. Для нього це означало передусім відповідальність за людей, які поруч.
Позивний Володимира — Шериф. Побратими згадують його як людину, яка вміла організувати роботу, підтримати і зберігати рішучість під час виконання бойових завдань. Він не втрачав почуття гумору навіть у складних обставинах, але до служби ставився максимально серйозно. Для поліцейського захист України був не гучними словами, а щоденною працею, ризиком і готовністю виконати завдання до кінця. Володимир прагнув професійно зростати, мріяв стати офіцером і продовжував рухатися до своєї мети.
Та здійснити задумане не встиг. 14 лютого 2026 року під час виконання бойового завдання на Донеччині Володимир Войцеховський загинув унаслідок ворожого артилерійського удару. Разом із ним полягли ще двоє поліцейських Стрілецького батальйону поліції Буковини — Михайло Гешко та Анатолій Юрчак.
Того дня Україна втратила трьох захисників, які стали на її оборону. Буковинські поліцейські до останнього залишалися на позиціях, виконуючи поставлені завдання та прикриваючи одне одного. Пам’ять про них житиме в родинах, серед побратимів і колег, у спільній історії боротьби за свободу України.
У батьківському домі зберігаються Володимирові нагороди, кубки, медалі, подяки та фотографії. За кожною з них — окремий період його життя: дитинство, роки занять боротьбою, служба в поліції, люди, з якими він ішов до своїх цілей.
Батько Володимира, Андрій Іванович, згадує сина як людину, на яку завжди можна було покластися, яка вміла тримати слово, не уникала труднощів і прагнула бути корисною тим, хто поруч:
«Мій син був для мене опорою. Ми разом проводили час: їздили на риболовлю, ходили до лазні, вирушали по гриби. Володимир умів підтримати, допомогти й узяти на себе відповідальність. Важко підібрати слова, коли втрачаєш сина. Здається, що ще стільки всього мало бути попереду — розмов, спільних справ, звичайних родинних днів. Він був сильним, і я ним пишаюся. Дуже важко і боляче змиритися з тим, що його більше немає поруч…».
Надзвичайно важливе місце в житті Володимира Войцеховського займала його сестра Марія. Для неї він був не просто старшим братом, а людиною, яка захищала й вірила в неї. У дитинстві Володимир і його сестра були нерозлучними. Поки батьки працювали, вони проводили багато часу разом. Старший брат усюди брав сестру із собою та завжди ставав на її захист.
«Наше дитинство було дуже щасливим. Ми завжди були вдвох. Для мене він із самого дитинства був Героєм. Пам’ятаю випадок на дитячому майданчику. Я була ще маленькою і старші хлопці мене образили. Вова одразу заступився за мене. Так нас виховали батьки: ми завжди маємо бути разом, бо ближчих людей одне в одного немає, — розповідає сестра.
Це відчуття родинної єдності Володимир проніс через усе життя. Він хотів, щоб Маша також пов’язала своє майбутнє з Національною поліцією. Розповідав їй про службу, знайомив із роботою підрозділів і обіцяв у всьому допомагати.
Коли сестра навчалася в одинадцятому класі, він запитав, куди вона планує вступати. Маша без сумнівів обрала юридичний фах, як і хотів її брат. Згодом вони справді стали колегами. Мрія Володимира здійснилася: він не лише сам служив у поліції, а й допоміг сестрі знайти власний шлях у професії.
Він дуже хотів, щоб ми разом працювали в поліції. Не обов’язково в одному підрозділі — просто щоб ми обоє були поліцейськими, — каже Марія.
Для неї поліцейська форма тепер пов’язана не лише з власним професійним вибором, а й зі спогадами про брата, який вірив у неї. Вона продовжує службу, пам’ятаючи про його підтримку та зберігаючи гордість за те, що він зробив для України.
Особливі стосунки у Володимира були із його бабусею та дідусем.
«Він завжди нам допомагав. Приїжджав на дачу, а я кажу: “Вовка, бабуся хоче клумбу зробити” або “Хоче, щоб тут була стежка”. І він без жодних заперечень брав інструменти й одразу ставав до роботи. Що потрібно було зробити — усе робив. Ніколи не казав, що не хоче чи не буде", — розповідає бабуся Марія Мафтеївна.
Із дідусем у Володимира було не лише родинне порозуміння, а й справжня дружба.
«Я вчив його їздити на машині. Для нього я був не стільки дідом, скільки другом. Ми з ним найближче спілкувалися», — говорить дідусь Петро Семенович.
Володимир умів бути поруч не лише у великих випробуваннях. Він допомагав у буденних справах, знаходив час для рідних і не залишав їх сам на сам із труднощами. Саме таким його пам’ятають близькі — людиною, яка не обіцяла допомогти колись, а бралася до справи одразу.
Спорт об’єднав Володимира і його найкращого друга Івана Радика ще в юності. Вони разом займалися вільною боротьбою, росли, ділилися планами, а згодом їхня дружба стала значно більшою, ніж спільне захоплення.
«Ми з ним виросли. Для мене Вова був як другий старший брат. Він завжди підтримував, був веселим, і я міг звернутися до нього з будь-якою проблемою. Він ніколи не відмовляв у допомозі. Його фразу я не забуду ніколи: «Ваня, ми все вирішимо». Він постійно так казав. І справді, якщо виникала якась проблема, Вова не відвертався, а шукав, як її вирішити», — згадує друг Іван Радик.
Володимир був людиною принципів. Не боявся говорити правду навіть тим, кого добре знав, — друзям чи колегам. Якщо вважав, що має рацію, не мовчав і не намагався уникнути незручної розмови. А ще він любив спонтанність. Звичайна ранкова кава могла закінчитися незапланованою поїздкою.
У Стрілецькому батальйоні поліції Буковини Володимир познайомився з Яном Полянським. Вони разом проходили навчання, а згодом вирушили виконувати бойові завдання. Володимир очолив одну групу, Ян — іншу.
«Володимир був дуже бойовою людиною. Він завжди йшов уперед, ніколи не відступав назад. При цьому був веселим, із ним можна було пожартувати на різні теми. Недаремно його поставили командиром групи. Його хлопці не залишали, не покидали — вони йшли за ним. Вова хотів розвиватися, говорив, що прагне стати офіцером. У нас із ним була спільна мета — знищувати ворога й наближати Україну до Перемоги. Дуже важко повірити, що його більше не має з нами...», — розповідає Ян Полянський.
У родинному домі Володимира живуть спогади про його голос, усмішку, звички та моменти, які колись здавалися звичайними. Тепер кожен із них має особливу цінність. Рідні згадують його по-різному, але в їхніх розповідях є спільне: Вова завжди був усміхненим, справедливим, умів підтримати, захистити, розрадити й бути поруч саме тоді, коли це було потрібно.
Буковинський поліцейський Володимир Войцеховський віддав найдорожче — своє життя — за мир і безпеку України. Його мужність, честь і відданість державі назавжди вписані в історію.
Світла пам'ять і вічна шана Герою! Назавжди у строю!
Відділ комунікації поліції Чернівецької області
